Внутрішня боротьба в середовищі правлячої Демократичної партії Італії між колишнім прем’єр-міністром та меншістю лівого крила може дестабілізувати політичну ситуацію в ключових країнах-членах Європейського Союзу. Антиєвропейські політичні сили з великою часткою ймовірності можуть скористатися перевагою для здобуття влади та дестабілізації Європейського Союзу і НАТО.

МІЛАН - Політична нестабільність через брак внутрішнього балансу сил всередині правлячої політичної партії завжди була характерна для італійської політики ще з повоєнного періоду, коли боротьба між різними фракціями Християнсько-демократичної партії обумовлювала як створення, так і розпуск урядів. На сьогодні внутрішня боротьба всередині Демократичної партії (ДП), головної політичної сили в парламенті Італії, між двома колишніми прем'єр-міністрами Маттео Ренці і Массімо Д'Алема підриває стабільність італійського політичного сценарію.

Останній епізод внутрішньої кількарічної боротьби між М. Ренці та М. Д'Алема,  відбувся 19 лютого, коли Ренці, в ході зборів Демократичної партії, пішов з посади голови правлячої партії, закликавши до розпуску конгресу за для обрання нового лідера Демократичної партії.

Рішення Ренці про свою відставку з посади голови Демократичної партії було обумовлене двома причинами. З одного боку, Ренці зазнав нищівної поразки  в ході референдуму щодо конституційних змін, які він, як прем'єр-міністр Італії, активно підтримував, зіткнувшись з розмаїтою коаліцією крайніх лівих, крайніх правих і правоцентристських партій, до яких, врешті-решт, приєдналась ліва внутрішня меншість  Демократичної партії на чолі з М. Д'Алема. З іншого боку, члени внутрішньої лівої меншості де-юре на чолі з Енріко Россі і Мішелем Еміліано, губернаторами областей Тоскана і Апулія відповідно, але де-факто організованої паном Д’Алема, заявили про свою мету сформувати нову партію, в тому разі, якщо  Ренці залишиться лідером Демократичної партії.

Навіть якщо внутрішня боротьба всередині Демократичної партії є відображенням більш особистої боротьби за владу і лідерство, а не ідеологічної війни між різними програмними платформами, боротьба між Ренці і Д'Алема безпосередньо позначається на політичному порядку денному уряду Італії в питаннях як внутрішньої, так і зовнішньої політики.

Ренці, будучи колишнім мером Флоренції з християнсько-демократичною орієнтацією, обіймав посади голови Демократичної партії і прем'єр-міністра Італії. На хвилі своєї обіцянки відновити італійські політичні еліти, він притримувався більш центристського політичного курсу, в основу якого лягли помірний лібералізм в економіці і гнучка політика в сфері праці. Д'Алема, будучи дуже досвідченим політиком, перейшов від комунізму до соціал-демократії і практикував потоплення своїх прямих політичних суперників з Демократичної партії, зокрема, так сталось з колишнім прем'єром Романо Проді і колишнім головою ДП Вальтером Вельтроні. Він є яскравим представником лівого крила Демократичної партії, відстоює більш активну роль держави в економіці і підтримує робітничі профспілки в боротьбі проти будь-яких реформ ринку праці.

Щодо зовнішньої політики, погляди Ренці і Д'Алеми сильно відрізняються один від одного. В той час як М. Ренці чимось схожий на колишнього президента США Барака Обаму у своїх енергійних політичних поглядах, стилі і баченні глобальних питань, М. Д'Алема має сильну політичну близькість з колишнім канцлером Німеччини Герхардом Шредером, який наразі є топ-менеджером російського енергетичного гіганту «Газпрому», і з колишнім президентом США Біллом Клінтоном.

Ренці, який обіймав посаду прем'єр-міністра Італії з 2014 по 2016 рік, підтримав програму президента Обами щодо ядерної угоди з Іраном і сирійської кризи. М. Ренці, який рішуче підтримує права людини і громадянина, як це робив Обама будучи президентом Сполучених Штатів, також висловився на підтримку Ізраїлю на міжнародній арені, і намагався переконати прем'єр-міністра  Біньяміна Нетаньяху у необхідності співіснування палестинської держави поряд з Ізраїлем.

Під час перебування на посаді прем'єр-міністра Італії з 1998 по 1999 рік, а також міністра закордонних справ в період між 2006 і 2008 роками, М. Д'Алема підтримував як повітряні удари НАТО по Сербії, так і згодом незалежність Косово. (Сепарація Косово, інспірована США й підтримана Туреччиною,  Саудівською Аравією, а потім і Європою, призвела до порушення міжнародного статусу-кво, чим скористалась Росія задля виправдання своїх дій з окупації північних районів Грузії у 2008 році і українського Криму у 2014-му). Д'Алема також підтримував тісні зв'язки як з палестинською владою, так і Хезболлою в Лівані.

Що стосується європейських справ, як Ренці, так і Д'Алема завжди виступали за більший рівень інтеграції країн-членів Європейського Союзу з прицілом на створення Сполучених Штатів Європи. Крім того, ані Ренці, ані Д'Алема ніколи не ставили під сумнів лідерство німецько-французької вісі в рамках європейських інституцій.

Що стосується України і Росії, як Ренці, так і Д'Алема підтримують двозначну позицію на підтримку територіальної цілісності України, але без шкоди глибинним економічним і енергетичним двостороннім зв'язкам Італії і Росії. Проте, через прихильність підтримці економічних санкцій щодо Росії після анексії Криму, Ренці був найменш проросійським та найбільш прозахідним прем'єр-міністром, якого Італія коли-небудь мала.

Пропутінська коаліція може скористатися кризою в середині Демократичної партії

Аналізуючи з акцентом на загальну політичну ситуацію в Італії, боротьба між Ренці і Д'Алемою, а також внутрішня криза всередині Демократичної партії в цілому, майже напевне призведуть до падіння уряду на чолі з прем'єр-міністром Паоло Джентілоні - наступником Ренці, який очолив уряд після поразки Ренці на конституційному референдумі. Розпуск уряду Джентілоні призведе до дострокових виборів у парламент, що, швидше за все, визначить новий ландшафт на італійській політичній арені.

Фактично, Демократична партія буде прагнути політичного союзу з центристськими християнськими демократами та партією «Новий правий центр» для того, щоб протистояти популістській коаліції в складі «Руху п’яти зірок» колишнього коміка Беппе Грілло, ультраправої «Ліги Півночі» і невеликої постфашистської партії «Брати Італії». Згідно з останніми опитуваннями, ця коаліція популістських партій, швидше за все, отримає більшість голосів і, в такий спосіб, зможе сформувати новий уряд.

«Рух п’яти зірок», «Ліга Півночі» та «Брати Італії» користуються зростаючою підтримкою як серед молоді, так і серед старшого  електорату, що складається з громадян втомлених роками економічної кризи та безробіття. Ці три політичні сили відрізняє стійка опозиція Європейському Союзу і НАТО. 

Фактично, на додаток до референдуму щодо виходу з Єврозони та риторики, націленої на представлення НАТО в якості атрофованої організації, дані три політичні сили популістської коаліції вважають російського президента Путіна абсолютним чемпіоном в питаннях порядку та безпеки на світовій арені.  

Маттео Каццулані

Strategy XXI

@MatteoCazzulani