Михайло Гончар, Президент центру глобалістики «Стратегія XXI», член польсько-українського форуму, в ході свого виступу, зазначив наступне.
За рік, що минув після започаткування Польсько-українського форуму партнерства під егідою міністрів закордонних справ двох країн, підсумок є невтішний. Попри певну економічну динаміку, політично ситуація рухається зовсім не в тому напрямку, в якому вона була було офіційно визначена – польсько-українське порозуміння.
Здавалось би, воно досягнуте. У порівнянні з другою половиною 90-х - ситуація відрізняється, тоді не просто було порозумітися, але ключову роль тоді відіграв консультаційний комітет президентів України та Польщі. З польського боку були зовсім інші підходи. Але вони практично не відображались на політичній площині.
Ситуація почала змінюватись під час першого приходу до влади «Права і Справедливості». Але тоді це позначилось пунктирно.
Було багато сподівань на польсько-українське стратегічне партнерство, але зараз воно точно не стратегічне, у кращому випадку - просто партнерство. Польща перетворюється на партнера, до якого не варто повертатися спиною. Тому що відкривається по суті західний фронт світовою гібридної війни, тобто один з елементів полігібресії – мультифронтальної гібридної агресії Росії, в даному випадку. Варто згадати т.зв. «листи Жириновського» під час розгортання воєнної фази гібридної агресії Росії із закликом до глав урядів трьох країн - Польщі, Угорщини і Румунії взяти історичну відповідальність за ті території, які колись були частинами цих країн, а Росія візьме відповідальність за східну частину в рамках проекту «Новоросія». Це були своєрідні «зуби дракона», які були посіяні і впали на благодатний ґрунт. Зрозуміло, що це навряд чи був чисто російський привідний механізм, там були нашарування, але це був той ґрунт, де все це стало проростати і стимулюватися.
І тут важливо звернути увагу на певні речі, чому згадані саме ці три країни. Зі всіма ними Україна мала певні тертя протягом певних часів, з Польщею, до речі – найменше, з Румунією – дещо більше. Але зараз з Румунією найбільш нормальні відносини.
Переходячи на енергетичну тематику, зверніть увагу, які енергоресурси споживають ці три країни. Якраз ситуація досить цікава. Польща сьогодні є найбільшим імпортером в Європі російської нафти, не скільки навіть Польща, як її компанії, які володіють активами, в тому числі, і в інших країнах ЄС - Литві та Чехії. По газу Польща займає іншу позицію, але газ не такий суттєвий для польського енергобалансу. Нафта істотна. Чию енергію споживаєш, від того залежиш і того ресурси програмують певне ставлення і подальший алгоритм використання відповідного ефекту. Погляньмо на Угорщину. Ситуація дуже схожа. Угорщина також контролює нафтопереробку в двох інших країнах ЄС - Словаччині та Хорватії. І ми бачимо, яка політика в угорського уряду. У Румунії ситуація зовсім інша, тому що вона мало імпортує російських енергоресурсів і значною мірою забезпечує себе власним газом і практично власною нафтою, а ту, що імпортує – з Казахстану. Порівняйте ці три кейси. Тут наочний висновок, до певної міри.
Також необхідно згадати скандальну аферу «Орлен» - найбільшої польської нафтопереробної компанії, 2004 рік. Сенатська комісія розслідувала цю справу, висновки невтішні. Зараз мова йде про інтеграцію двох польських компаній, це буде найбільший польський переробник, який імпортує найбільше російської нафти, причому в основному від державної компанії «Роснефть». Відповідно, генеруються певні фінансові потоки. Далі - найцікавіше, як вони використовуються. Дуже схожа ситуація - в Угорщині.
Ще донедавна в Польщі не можна було знайти якогось відвертого політичного проросійського лобі, його просто не існувало, але зараз ситуація потихеньку міняється. У 90-ті роки це було практично неможливо. Поляки самі говорили, що в Польщі немає політичної сили, яка орієнтована на Росію. Але попереджали, що в Польщі досить економічних суб'єктів, які роблять свою справу. З одного боку, я б не хотів згущувати фарби, але ми не можемо закривати на це очі.
І, безперечно, коли ми поглянемо на останню польську версію «Міжмор'я», яка традиційно розглядалася так, що це Польща і Україна, то в останній версії Україні там місця практично немає. Ми є там як «Тримор’я+», яке є виключно форматом ЄС. Україна може комунікаційно брати участь у певних окремих проектах, тобто ми просто винесені за дужки, що є характерним штрихом до лінії нинішнього польського керівництва.
Проблеми будуть виникати, у першу чергу, в політичній сфері, але, хоча ми продовжуємо вважати Польщу типово демократичною країною, всі рішення там приймає людина, що не займає жодної держпосади. І це ще один штрих до польської такої «специфічної» демократії.
Потрібно розвивати польсько-українські відносини там, де ми бачимо потенціал в економічній сфері і є двостороння воля до такої співпраці, але потрібно звертати увагу на те, що політичний контекст, на жаль, домінує в польських підходах. І не тільки щодо України, до речі. Щодо енергетики, яка тривалий час була визначальною, то можна констатувати, що жоден серйозний стратегічний проект не був реалізований, хоча й не виключно з вини польської сторони. Україна теж підірвала певним чином довіру до себе, зокрема, реверсом нафтопроводу «Одеса-Броди».
Сьогодні в польської влади домінує такий підхід – не створювати додаткових стратегічних залежностей, особливо в чутливих сферах, зі Сходом. З іншого боку, там де є їхня зацікавленість створити таку стратегічну залежність – там можна розвивати певні проекти. Це стосується, зокрема, форсування створення нового польського-українсько газового інтерконектору. Це слушний проект, він потрібен і Україні, і Польщі, але це той запасний варіант, який Україні можна використовувати, але не робити на нього стратегічну ставку, щоб не потрапити у ситуацію, коли нам почнуть закручувати кран ще й і з Заходу.
