Опубліковано в ТЕРМІНАЛІ № 45 (839), 7 листопада 2016
Всі розуміють, що майбутнє Росії як супердержави не має перспектив в прийдешньому, але сьогодні у Росії є потужна військова сила, є такий могутній важіль впливу, як газонафтова енергетика, як наявність в Україні «п’ятої колони» в особі олігархів і не лише олігархів, як залежність багатьох західних країн світу від російського газу і від російської економіки. Більшість росіян вважають дії Путіна правильними.
Причин безперспективності Російської імперії багато. Всі імперії від найдавніших часів до новітньої історії закінчувалися масштабним розпадом. Одні розпади супроводжувалися кривавими війнами, в інших випадках цей розпад приносив незалежність колоніальним народам, а народам – колонізаторам давав можливість розвиватися, йти вперед, зберігаючи партнерські стосунки з раніше поневоленими народами та передаючи їм у спадок свою культуру та технологічні досягнення. Це можна бачити на прикладах розпаду Австро-Угорщини чи Великобританії. Коли проїжджаєш містами України, що колись входили до складу Австро-Угорщини (Львовом, Самбором, Коломиєю, Івано-Франківськом та іншими містечками, а навіть селами), то бачиш вишукану архітектуру, яка істотно різниться від архітектури міст і сіл, які входили до складу Російської імперії чи СРСР. Колишні колонії Великобританії (Пакистан, Індія, Малайзія, Сінгапур та інші) сьогодні ввійшли в число розвинутих країн світу. І ми не бачимо жодних спроб повернути ці країни в лоно колишніх імперій. Як мовить наше прислів’я – з ким поведешся, від того і наберешся.
Сучасна Російська імперія почала війну гібридну, і не лише гібридну, з багатьма країнами, що при розпаді СРСР оголосили свою незалежність (Чечня, Грузія, Україна), вона готує або вже веде гібридні війни з іншими країнами світу.
"Частиною гібридної війни проти України було максимально можливе руйнування економіки України через її залежність від поставок газу з Росії. Чи можна було цю залежність за роки незалежності ліквідувати? Звичайно, така можливість існувала. Але не було політичної волі керівників держави для цього, бо на енергетичну проблему накладалася масштабна й руйнівна корупція, яка зініціювалася зверху та проростала знизу"
Чому це відбувається? Один з цих мотивів є зберегти імперію навіть при втраті своїх територій в Сибіру. Керівники Росії знають, що зупинити китаєзацію Сибіру Росії їм не вдасться. Вже сьогодні на схід від Уралу проживають мільйони китайців. Росіянки з задоволенням виходять за китайців заміж, народжують їм дітей, бо китайці, як правило, не пиячать, дбають про сім’ю і хочуть мати багато дітей. На китаєзацію Росії піде чимало років, але за плечима китайців є їх багатотисячна історія і культура, і їм не треба пришвидшувати події. Тому сьогодні для продовження своєї могутності Росії потрібна велика територія або можливість підкоряти інші народи будь-яким способом. Відомо, що росіяни давно втратили свою рідну батьківщину – бо «исконно-русскими землями» для росіян є далекі Курили, Кавказ, Крим, Україна, Білорусь як території для проживання, а не як рідна земля, де мешкали їхні діди чи прапрадіди. У нинішній час росіяни (і не лише росіяни) масово покидають Далекий Схід нинішньої Росії та переселяються на захід. Керівники Росії це добре знають, як знають і те, що частина центральної Росії занедбана до краю, а її населення під впливом алкоголю та наркотиків все більше й більше деградує. Хоча Росія, володіючи величезними природними багатствами – золотом та сріблом, нафтою і газом, родовищами всіх видів металів, лісами та величезними запасами прісної води могла б перетворити свої центральні території на квітучий сад. Але замість цього своєму народу пропонувалося колись і пропонується нині інше – можливість проживання НА Кавказі, НА Україні, НА ще десь. Коли росіяни виїжджають за межі Росії, то говорять, що виїжджають у Польщу, у Францію, в Німеччину тощо, а коли їдуть до нас, то говорять «еду на Украину, живу на Украине».
Колонізація України Росією тягнеться кілька століть – на наші землі переселилися мільйони росіян, особливо інтенсивно це переселення відбувалося за часів СРСР при так званій індустріалізації, коли міста України заселялися російським людом, а мільйони українців були знищені трьома голодоморами. Велика частина інтелігенції була ліквідована як буржуазно-націоналістична, селянство під час примусової колективізації виселялося в далекі краї – в Сибір, Казахстан. Скрізь створювався новий тип «советских» людей, для яких «родным языком» ставала російська мова. Особливо інтенсивно і жорстоко цей процес відбувався в Україні – навчання в більшості шкіл, у технікумах, вищих навчальних закладах, процедура захисту дипломних проектів, кандидатських та докторських дисертацій відбувалася лише російською мовою. Українська мова маргіналізувалася – тобто робилося все, щоб вона не вживалася для наукових досліджень.
Ще недавно вважалося, що половина нашого населення спілкується лише російською мовою. Яке співвідношення вживання російської та української мови сьогодні, ми точно не знаємо, але вжиток української мови, напевно, дещо збільшився.
У грудні 2013 р. я в автобусі у центрі Сімферополя заговорив по мобільному телефону українською мовою, а жінка, що сиділа поруч, сахнулася від мене, мов від прокаженого. Закінчивши розмову, я запитав її, що сталося. На що вона мені відповіла, що сьогодні радіо та телебачення Криму сповістило, що до Криму в’їхало п’ять чи сім автобусів з українськими націоналістами–фашистами-бандерівцями, які будуть вбивати росіян і вона, почувши українську мову, подумала, що я один з них. Приблизно у цей час або раніше я почув біля військового шпиталю розмову двох хворих, очевидно військових. Один з них сказав, що ненавидить «черных, желтых и хохлов», а другий ствердив, що ніколи не буде користуватися українською мовою.
Купити в останнє десятиліття у Криму газету або журнал українською мовою було неможливо. На вокзалі в газетному кіоску мені відповідали: «Не было, нет и никогда не будет у нас газет на украинском языке». Коли я говорив, що у Криму проживають більше шестисот тисяч українців, мені відповідали: «Это не считается». У Таврійському національному університеті імені В. Вернадського на кафедрі (чи факультеті) української філології більшість дисциплін викладалися російською мовою, а на юридичному факультеті навчання студентів велося за програмою та підручниками Московського університету імені Ломоносова, так ніби їх навчали не для роботи в Україні, а в Росії. Хіба про це в Києві не знали? Знали. Але азаровим, табачникам, медведчукам це було потрібно, бо вони готували входження України в Митний і Євразійський Союзи. Так реалізовувався один з етапів гібридної війни Росії з Україною, а на боці агресора була тодішня «українська» (але не українська за своєю сутністю) влада.
Іншою частиною гібридної війни проти України було максимально можливе руйнування економіки України через її залежність від поставок газу з Росії. Чи можна було цю залежність за роки незалежності ліквідувати? Звичайно, така можливість існувала. Але не було політичної волі керівників держави для цього, бо на енергетичну проблему накладалася масштабна й руйнівна корупція, яка зініціювалася зверху та проростала знизу. А треба було поставити в основу економічної політики держави, з одного боку, зменшення енерговитрат у всіх галузях народного господарювання, а з другого – вкладати кошти в нарощування своїх енергетичних ресурсів.
Прикладів зменшення енерговитрат є чимало. У країнах Європи починаючи ще з 1971 р. діють закони, що пов’язують зменшення витрат енергії на одиницю валової продукції з пропорційним зменшенням податків, що робить вигідним вкладання коштів у нові технології. А в Україні постійно на законодавчому рівні надавалися пільги металургійній та хімічній галузям (компаніям Р. Ахметова, Д. Фірташа та «иже с ними»), як дуже енерговитратним. Ці компанії вивозили свої надприбутки в офшори, не вкладаючи нічого в нові технології для зменшення енергетичних витрат, консервували технологічну відсталість нашої країни.
"Разючий приклад зменшення енерговитрат у комунальному господарстві продемонструвала Польща в 1990-1996 рр. Сьогодні Польща у порівнянні з Україною витрачає в п’ять разів менше газу, ніж ми. Для цього вони взяли у зарубіжних банках шестимільярдну позику (у доларах) з поверненням запозичених коштів протягом наступних 15 років і не розікрали нічого, а створили інфраструктуру"
Разючий приклад зменшення енерговитрат у комунальному господарстві продемонструвала Польща в 1990-1996 рр. Сьогодні Польща у порівнянні з Україною витрачає в п’ять разів менше газу, ніж ми. Для цього вони взяли у зарубіжних банках шестимільярдну позику (у доларах) з поверненням запозичених коштів протягом наступних 15 років і не розікрали нічого, а створили інфраструктуру (випуск внутрішньо квартирного обігріваючого обладнання, метало- і дерево ущільнюючих вікон та дверей. По всій країні запрацювали будівельні організації для заміни старих систем на нові). Споживач тепла став платити у п’ять разів менше, ніж до того, але щомісячно мав перераховувати від 5 до 10 доларів на особливий рахунок у центральному банку країни. Ці гроші Польща один раз на квартал перераховувала банку-позичальнику і через вісім років розрахувалася з ним.
Цей приклад нашої західної сусідки яскраво показав, що позичати гроші в зарубіжних партнерів треба, але під реальні програми, а не для латання фінансових дір. Хіба це не знав уряд при Президентові Леонідові Кучмі? Напевно знав, але замість цього була створена М. Азаровим найгірша у світі податкова система, яка зупинила розвиток малого та середнього бізнесу та відкрила дорогу не до зменшення енерговитрат, а до масштабного розкрадання та руйнування України з довготривалими енергетичними витратами. Для цього була створена Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» , керувати якою призначили сумнозвісного В. Бакая, що не мав жодного стосунку до газовидобування чи транспортування. Після нього всі наступні керівники цього НАКу теж не були фахівцями. З цього почався різкий спад видобування нафти і газу та проїдання наявних запасів. Розроблені три державні Програми нарощування власного нафто-газовидобування під керівництвом П. Шпака та навіть затверджені урядом України практично залишилися лише для істориків на папері, бо жодна з цих програм не отримувала фінансування. А передбачали вони збільшення до 2010 р. до 36 млрд (пізніше – до 28) куб. м газу та до 5 млн т нафти за рік. І ці програми не враховували можливе стрімке нарощування видобування вуглеводнів з родовищ Криму з-під дна Чорного моря. Не могли тоді враховувати видобування газу зі сланцевих покладів, як не враховувалося у цих програмах видобування метану Донбасу. Винуватити у цьому можна тільки політичне керівництво держави. Ба більше, міністр палива та енергетики в уряді Азарова в 2010 р. Юрій Бойко спрямував значні кошти на розвідувальні роботи в Африці, мотивуючи це тим, що у нас нема перспективних для нарощування видобування нафти і газу структур. Але це була очевидна неправда. За даними відомого геолога Евгена Довжка, лише у Карпатському регіоні є більше 600 млн т нафти.
Якби до розвідувальних робіт на Чорному морі були допущені відомі у світі приватні компанії, а не сумнозвісна ВЕНКО , то захоплення Росією Криму було б неможливим. Воювати з могутнім західним капіталом було би для Путіна надзвичайно ризиковано. Він захопив Крим, почав війну на Сході України, поставивши мету ліквідувати назавжди нашу державу, бо був певний, що попередні його дії ослабили Україну до краю і вона, як під дією «бліц-кригу», розвалиться на частини. Ми памятаємо, як різко протестувала проти угоди з ВЕНКО Юлія Тимошенко, називаючи її зрадою інтересів України та міждержавною корупцією.
Відомо, що в Німеччині, Великобританії, Південно-Африканській республіці уже в поточному році в загальному обсязі енерговитрат відновлювальні джерела енергії займають біля 25%, а в Туреччині планують у найближчі роки піднести цей показник до 16%. Високий цей показник і в такій нафтогазовидобувній державі, як Норвегія. Якщо ці 25% енергії в Німеччині співставити з усіма енерговитратами нашої країни, то вони повністю перекривають обсяги енергоспоживання нашої держави. А у нас цей обсяг енергії коливається лише в межах 3…5% від загальноукраїнських обсягів.
Для вирішення цих проблем – і зменшення енерговитрат, і збільшення власного нафтогазодобування, і масштабного зростання обсягів відновлюваних джерел енергії потрібні великі кошти і тривалий час. Ані першого, ані другого у нас нема. І потрібна політична воля керівників держави.
Триває страшна війна на сході України. Наша промисловість у більшості галузей технологічно відстала, освіта – занедбана, охорона здоров’я не може служити хворим, дітям, старим, немічним... Про фармакологію вже й говорити страшно, бо ліки в наших аптеках у 5…7 разів дорожчі, ніж у Польщі, і вони не є доступними для більшості хворих. Йде поступове вимирання людей. Наші дороги по усій Україні настільки погані, що на них гине у чотири рази більше людей, ніж в АТО. То де брати державі гроші для хоча би латання цих дір?
"Потрібно кардинально змінювати систему господарювання шляхом залучення приватного (власного і зарубіжного) капіталу для вирішення енергетичних проблем і зі зміною оподаткування компаній, що вкладатимуть кошти у неї. Якщо звільнити компанії, що будуть розвивати та швидко нарощувати, наприклад, виробництво енергії з нетрадиційних джерел хоча би на 10…15 років, то вартість виробленої енергії повністю перевищить надходження від їх оподаткування"
На наш погляд, потрібно кардинально змінювати систему господарювання шляхом залучення приватного (власного і зарубіжного) капіталу для вирішення енергетичних проблем і зі зміною оподаткування компаній, що вкладатимуть кошти у неї. Якщо звільнити компанії, що будуть розвивати та швидко нарощувати, наприклад, виробництво енергії з нетрадиційних джерел хоча би на 10…15 років, то вартість виробленої енергії повністю перевищить надходження від їх оподаткування.
Окреме питання щодо розвитку та вкладу вчених України в досягненні енергетичної незалежності. Вже давно ні НАК «Нафтогаз України» , ні її дочірні компанії не ставлять перед вченими завдань і не фінансують науку. За наявності політичної волі вчені України в алярмовому порядку розробили б комплекс програм, які б дозволили за 5…7 років позбутися будь-якої енергетичної залежності, почати перебудову всього суспільного життя. На жаль, нинішній уряд України, швидше за все, «латає дірки, а не шиє новий одяг». На заваді новому є масова непрофесійність керівників усіх рівнів та злочинна система корупції, про яку усі говорять, але зламати або хоча би надломити її дуже складно.
В останній глибоко науковій роботі Михайла Гончара «Гибрессия Путина. Не военные аспекты войн нового поколения» (фрагменты исследования в рамках проекта «Антарес», Киев 2016) детально проаналізовано всі аспекти путінської війни з Україною. Вона буде тривалою. Ми не маємо права її програти. Тому треба швидко вирішувати хоча би один з її аспектів – енергетичний. Чи зуміє це усвідомити наш Президент Петро Порошенко, нам поки ще невідомо. Чи врахує уряд цей аналіз і чи візьме його до використання – також не знаємо. Без реалізації рекомендацій вчених виграти війну з путінською Росією буде неможливо. Втрачені можливості уже не повернути, але враховувати їх ми мусимо.
Автор: Роман ЯРЕМІЙЧУК, доктор технічних наук, професор, дійсний член Наукового Товариства імені Шевченка
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
