«Нині Україна фактично в 10—11 разів споживає більше енергії, ніж у середньому Європа. Не лише тому, що трубопроводи старі й протікають, а й тому, що кілька осіб можуть фактично забирати певні обсяги газу, щоб їхні компанії, заводи працювали на належному рівні. І тут ідеться про шахрайство, панове, про справжнє шахрайство». Ця відверта заява Йоганнеса Гана, комісара ЄС з питань європейської політики сусідства та переговорів з розширення, яку він зробив у Києві торік у квітні на Міжнародній конференції на підтримку України, спричинила, пам’ятаю, великий резонанс у ЗМІ. Відомий європейський політик закликав офіційний Київ не лише узгодити стан енергоефективності в країні зі стандартами Євросоюзу, а й зменшити апетити українських олігархів-монополістів на ринку газу та теплової генерації. І ухвалення вже восени Верховною Радою Закону «Про ринок природного газу» було своєрідною реакцією на заклики ЄС щодо прискорення реформ та виконання зобов’язань, які випливають з угоди про заснування Енергетичного співтовариства. У лютому 2010 року Україна приєдналася до нього. — Ця угода передбачає ухвалення принаймні трьох основних законів, — пояснював під час нашої розмови Михайло Гончар, президент Центру глобалістики «Стратегія ХХI», керівник Київського міжнародного енергетичного клубу: — про ринок газу, про ринок електроенергії та про національного регулятора. Адже газовий ринок існує не сам по собі, а тісно пов’язаний з ринками електроенергії та тепла. — Проте із трьох згаданих законів, які Україна зобов’язалася ухвалити в межах Угоди про асоціацію з ЄС та свого членства в Енергетичному співтоваристві, поки що ухвалено лише один — «Про ринок природного газу». Таке враження, що триває підкилимне штучне затягування створення законодавчої бази для ліквідації монополій на ринках газу та електроенергії і створення конкурентного середовища. — Згоден, але частково. Ухвалення навіть не в пакеті Закону «Про ринок природного газу» — це значний крок України до норм і практик ЄС в енергетичній сфері. Законопроект розробляли у тісній співпраці з Секретаріатом Енергетичного співтовариства, він відповідає, за його оцінками, всім європейським стандартам та вимогам Третього енергетичного пакета. Реалізація цього закону, як це було в інших країнах-членах ЄС у минулому, дасть змогу зробити енергетичний сектор України прозорим і подібним до європейського. Українські споживачі зможуть, наприклад, самі обирати постачальника газу і характер послуг залежно від того, в якому обсязі й коли саме потрібен енергоресурс, а енергопостачальники зможуть обирати коло споживачів. Тобто буде створено механізм для конкуренції. Цей закон запроваджує прийняті в ЄС механізми підтримки споживачів (не захищених нині у нас) та контролю за якістю послуг, робить ринок природного газу прозорим і зрозумілим для інвесторів. І, що дуже важливо, цей закон повинен зруйнувати приватні й державні монополії, змінити розклад сил в енергетичному секторі країни, яким нині фактично управляють олігархи. Коли ж запрацює «чудовий закон»? Михайло Гончар вважає, що не дуже скоро, лише за умов успішної його імплементації. Бо ухвалення закону — це навіть не півсправи. Ще належить завершити імплементацію другого енергопакета. Вона нібито розпочалась, але багато в чому залишилась тільки на папері: є великий супротив тих, кого влаштовують нинішні сумнівні «схеми». Бо головний принцип другого енергопакета — вільний доступ до трубопровідних потужностей. Будь-який виробник газу повинен мати змогу без перешкод увійти у трубу, щоб реалізувати свій газ. А газові розподільчі мережі, як відомо, за часів попередників підпорядкували олігархам — власникам облгазів. — Саме проблема продажу нині стримує приватне газовидобування, — пояснює Михайло Михайлович. — Це, до речі, характерно і для виробників електроенергії. Щоб продати енергоресурс, треба підключитися до мережі. А монополіст не хоче підключати. Він диктує умови, і постачальник змушений віддати газ або електроенергію за безцінь. Такого далі терпіти не можна. — Скільки на цей так званий перехідний період знадобиться часу? — Для безпосереднього впровадження європейських реформ на українському ринку природного газу, тобто на імплементацію згаданого закону потрібно років зо три-п’ять. Бо треба ще ухвалити підзаконні акти, розробити і впровадити мережевий кодекс, провести розділення «Нафтогазу» (unbundling), тренінги персоналу. Головна проблема, за словами президента Центру глобалістики «Стратегія XXI», полягає в тому, що Закон «Про ринок природного газу» було ухвалено в парламенті окремо, а не «в пакеті» ще з двома вкрай потрібними законами, як це слід було: про ринок електроенергії та про національного регулятора. Особливо важливий і для ринку газу, і для ринку електроенергії останній. Парламентські лобісти олігархічних інтересів у цьому питанні не поспішають. Триває подвійна гра. Нібито всі за ринкові умови бізнесу, за цивілізовану конкуренцію і прозорі правила гри, а насправді… — Формально у нас існує Національна комісія регулювання енергії і комунальних послуг (НКРЕКП), але це квазірегулятор, — вважає Михайло Гончар. — Це не до кінця самостійний орган, він діє переважно з оглядкою на Банкову або тих, хто дуже наближений до цього центру влади. Потрібен незалежний регулятор, щоб практика відповідала закону. І все це, незважаючи на ухвалений закон про ринок газу, й далі створює певні процедурні перешкоди, не сприяє, як обіцяли, прискоренню реформ з деолігархізації ринків газу й електроенергії. Тут і нині нема елементарної конкуренції. Всі енергоринки мають або офіційну природну монополію в особі, наприклад, «Нафтогазу» або де-факто — приватну монополію, наприклад, Ріната Ахметова. Його ДТЕК, сконцентрувавши приблизно 70% теплової генерації країни, і далі диктує державі й споживачам свої умови гри на ринку електричної й теплової енергії, але Антимонопольний комітет України, як і галузевий комітет парламенту, цього «не бачать». Буквально донедавна чомусь ніхто «не помічав» очевидних перекосів і на оптовому ринку електроенергії (ОРЕ) на користь структур Ахметова. Ідеться про право відключення блоків теплових електростанцій за умови зниження споживання електроенергії в країні. Згідно з чинними положеннями правил ОРЕ, на ТЕС повинні працювати мінімум два блоки. За словами міністра енергетики та вугільної промисловості Володимира Демчишина, це призводить до того, що в часи так званих нічних провалів (різке зниження використання електроенергії споживачами) замість відключення блоків ТЕС як маневрових доводиться обмежувати й вироблення електроенергії ядерними блоками атомних станцій ДП «НАЕК «Енергоатом» (скільки коштів державний бюджет щорічно недоотримує від таких правил, керівник відомства не назвав). «Я ініціюватиму зміну цих правил у частині мінімального складу обладнання теплової генерації», — пообіцяв, за інформацією Інтерфаксу, пан Демчишин журналістам на недавньому міжнародному форумі, присвяченому роботі кредитних агентств. При цьому міністр наголосив, що змінити правила ОРЕ можливо лише за наявності більшості прибічників у раді ОРЕ, «чого на сьогодні у Міненерговугілля немає». За лаштунками балансу палива Не менш цікаве відбувається й на оптовому ринку природного газу, в механізмах його розподілу. Чудовий документ для аналізу й певних висновків — наказ №410-р від 15.04.2015 р. НАК «Нафтогазу» «Про затвердження прогнозного балансу надходження і розподілення природного газу в Україні на 2015 р.» та «Баланс природного газу по Україні у грудні та за 12 місяців 2015 р.». Так ось, за плану 20,2 мільярда кубометрів у країні торік видобуто 19,9. Із цієї кількості державна компанія «Укргазвидобування» виробила 14,5 мільярда кубометрів і передала для потреб населення 12,8 мільярда. З них використано трохи менш як 12,2 мільярда. Тобто населенню цілком вистачило газу українського видобутку, вартість якого в кілька разів нижча від імпортованого. Тому в багатьох фахівців-аналітиків знову виникає запитання: чому і нині під час нарахування тарифів на природний газ для населення за основу беруть не вартість газу власного видобутку, а вартість того, яке закуповують за кордоном і «змішують» з українським? Тим паче в ситуації, коли співвідношення обсягів імпортованого газу, передбачених для потреб населення, і тих, які передає на ці потреби компанія «Укргазвидобування», не на користь імпортованим обсягам. У 2014 році, наприклад, для потреб населення передбачали реалізувати 2,137 мільярда кубометрів імпортованого газу, а в 2015-му — 3,372 мільярда. З тих майже 26 мільярдів, які планували придбати за кордоном. І ще одна деталь, на яку звертає увагу газовий баланс. Торік теплогенеруючі підприємства (це здебільшого приватні ТЕЦ, які працюють на населення та ЖКГ) використали вдвічі більше палива, ніж їм планував «Нафтогаз» (3,065/6,938). Ідеться, наголошую, про паливо, яке виробило «Укргазвидобування». На чиї плечі лягли такі шалені перевитрати? Понад три мільярди кубометрів газу! І як це позначиться на «ринкових» енерготарифах, які планують підвищити для населення з 1 квітня цього року? Під охороною незалежного регулятора «Укргазвидобування» вустами його голови правління Олега Прохоренка обіцяє цього року утримати обсяги видобутку газу, а до 2020-го досягти амбітної мети — вийти на виробництво 20 мільярдів кубометрів. Цього з великим запасом вистачатиме для забезпечення потреб усього населення країни. Тобто наша державна газовидобувна компанія створюватиме ще кращі об’єктивні умови, аби влада переглянула тарифи у бік їх значного зниження. Чи відбудеться це колись? А можливості для цього, до речі, відкриються ще більші за умов, якщо Міненерговугілля вдасться (а такі наміри вже озвучено) вивести зі сфери контролю Міністерства екології та природних ресурсів ласий шматок — видачу спеціальних дозволів на користування надрами з нафтогазових родовищ і коли з шаленим бізнесом на цьому буде покінчено. Адже тоді, за логікою, державному «Укргазвидобування» буде надано нарешті пріоритет в отриманні дозволів і ліцензій. Поки що приватні компанії, подейкують, — бажаніші клієнти в цьому відомстві. Міненерговугілля, за словами його керівників, відповідаючи за забезпечення країни енергоресурсами, не має жодних важелів впливу на те, хто, як і в який спосіб отримує першочергове право на використання кращих ділянок нафтогазових родовищ. Великі надії в намірах посилити енергонезалежність країни Міненерговугілля покладає на закон про національного регулятора. Його давно чекають від України і в Європейському енергетичному співтоваристві. Пан Демчишин називає термін півроку, коли закон про «сильного, справжнього і незалежного» регулятора буде ухвалено і він запрацює. Було б чудово, якби я помилився, але, на мою думку, це вельми бажаний, але надто оптимістичний прогноз міністра. Адже він краще за мене знає про ті перепони, які чинять цьому законопроекту в багатьох кабінетах, де звикли роками отримувати зиск за тіньовими, корупційними схемами. Тішить лише та відверта оцінка нинішнього шаленого протистояння реформам у галузі, яку Володимир Васильович дає в «Економічній правді» за 16 лютого: «Усе це дуже не подобається постачальникам (олігархам, фінансово-промисловим групам, — Авт.), які звикли ігнорувати потреби споживача, а слово «представник» сприймали лише як свою людину в органах влади, яка підписує все, що потрібно».
Станіслав ПРОКОПЧУК
